Про
нового власника Миньковецького ключа Войцеха Сцибор-Мархоцького гербу
Остоя відомо, що походив він зі старовинного шляхетського роду. Перший
відомий представник цього роду — Войслав Сцибор з Мархоциць (місцевість
у Малопольщі) — жив близько 1404 року. Один із найбільш відомих —
Миколай Сцибор-Мархоцький, який брав 1607 року участь в поході
Лжедмитрія на Москву і залишив свої мемуари "Історія війни Московської"
(опубліковані у 1841 p.), був родоначальником гілки, яка пізніше
дідичила в Кжеську. Його брат Петро Адам став родоначальником іншої
гілки. Один з правнуків Петра Адама був королівським
генерал-ад'ютантом, у іншого — Станіслава — були сини Войцех і Міхал та
донька Тереза, яка вийшла заміж за Домініка Старжинського з
Буйволовець, гербу Доліва. Войцех Сцибор-Мархоцький спершу був войським
теребовельським, потім — хорунжим панцирним, королівським
генерал-ад'ютантом, каштеляном саноцьким (1780), кавалером ордену Св.
Станіслава. Помер у 1788 р. Заробивши чималі кошти на королівській
службі, Войцех став скуповувати маєтності. Один з дослідників
стверджує, що першою його покупкою було село Городниця під Гусятином. У
1772 р. він купив ярмолинецький ключ.1781 року Войцех приймав у Ярмолинцях короля Станіслава Августа, який їхав з Варшави до Кам'янця-Подільського, а наступного року обміняв Ярмолинці на Миньківці. Інший дослідник, який залишив працю по генеалогії Мархоцьких, стверджує, що Войцех у 1773 р. був дідичем
Ярмолинець, Малієвець і Побійної, а Миньківців не купував. Брат Войцеха
Міхал був чашником брацлавським, писарем у тарнорудському ключі
магнатів Чарторийських, пізніше — власником трьох сіл під Сквирою на
Київщині. Там, у Ярошках, він і помер 1760 року, залишивши 5-літнього
сина від другого шлюбу Ігнация Єжи. Отже, можемо констатувати, що
Мархоцькі мали родинні зв'язки зі Старжинськими, а Войцех ще до купівлі
Миньківців був дідичем Побійної. Тому не дивно, що декілька різних за
значенням подій переплелися в уяві авторів у одне ціле. Найімовірніше
все-таки, Що миньківецький ключ придбав саме Войцех, але так і не встиг
привести його до ладу. Бездітний Войцех Сцибор-Мархоцький став опікуном
Дітей брата Міхала - трьох сестер та двох братів. Старий Войцех
намагався дати Ігнацию ґрунтовну освіту, навчити господарювати. Дядько
і його племінник-сирота виявилися психологічно несумісними — мовби
хизувалися навзаєм власною затятістю і шляхетським гонором. Справа
закінчилася тим, що дядько ледь не силоміць віддав Ігнация у солдати.
Той пізніше згадував: "Досягши повноліття, люб'язно пристав на
пропозицію мого дядька й пішов у солдати: не добровільно, не по охоті,
а за бажанням дядька вирушив я в чужий край... в прусську військову
службу і там у злиднях і знегодах провів я кілька років моєї дійсної
неволі". І в цьому не було нічого нереального. Хоча Польське
королівство ще не втратило своєї самостійності, але по його землям
мандрували військові вербувальники, набираючи добровольців в армію
прусського короля. За чотири роки служби Ігнаций не тільки загартував
свій дух і тіло, а й встиг ще досить пристойно вивчити німецьку,
французьку мови, простудіював праці енциклопедистів, римське право,
античну літературу . Коли племінник повернувся до дядька, старий Войцех збагнув, що, віддавши Ігнация в солдати, досяг наслідків, цілком протилежних тим, на які так сподівався. А Ігнаций переконався, що немічний старий дядечко все ще не втратив затятості й гонору. Тому Ігнаций поїхав у Грабник до тітки Анелі
Грабовської. Згодом він перебрався до Варшави, де записався
у один із полків. За кілька років дослужився до майорського чину й
навіть з'являвся при дворі. 1783 року Ігнаций повертається на Поділля з
молодою дружиною Євою Руффо, "римською патриціанкою"(як величав її
закоханий чоловік). Дядько був боляче вражений, він хотів, щоб у його
племінника була краща пара. У 1785 р. Войцех Мархоцький склав заповіт і
заніс в актові книги Кам'янецького гродського суду такий запис: "Хоча
мій племінник, Ігнаций Мархоцький і був завжди до мене недоброзичливим
і відрізнявся поганою поведінкою, за що його слід було позбавити
спадщини, проте заповідаю йому свої багатства..." Далі були доручення:
виплатити кожній із трьох племінниць, які виховувалися в домі дядька,
по 200 тис. злотих, вдові — 90 тис. злотих, заплатити 200 тис. боргів
тощо. Як польський патріот Ігнаций вороже поставився до планів сусідів
по розподілу території Речі Посполитої. Він дає королеві Станіславу
Августу пораду як відбити напад і не допустити знищення Польщі. Ця
порада зводилася до того, що у війні повинно взяти участь все населення
країни. Першими мали виступити озброєні старці, каліки і непрацездатні.
їм нічого не коштує загинути. Потім підуть у бій ланки, сестри, матері
і діти. Коли і цей загін буде знищено, то позосталі в живих чоловіки і
батьки будуть воювати до останньої краплі крові — вони або одержать
перемогу, або продадуть своє Життя за велику ціну. Могила народу, що
загине таким чином, збудить, на думку автора, загальний подив: "Король,
що загинув тут, — скаже кожний, — був великий король. Народ, що загинув
тут, був великий, доблесний народ". Так закінчив свій оборонний проект
Ігнаций Сцибор-Мархоцький. Звісно, що до його реалізації справа не
дійшла. У 1793 p., коли Поділля перейшло під владу Росії, Ігнаций
приніс вірнопіддану присягу імператриці Катерині II.Знавець римського і польського права І. Сцибор-Мархоцький вирішив здійснити всі права, гарантовані новим режимом. Після третього поділу
Польщі він оголошує свої володіння незалежною "державою". На границях
"Миньковецької держави" виставляють смугасті стовпчики з надписами:
"Границя Російської імперії і Держави Миньковецької". Місцева влада
крізь пальці дивилася на витівки дідича Миньківців. Не виключено, що на
таку позицію влади впливало перебування при Олександрі І близького
друга Мархоцького князя Чарторийського. Царському урядові хотілося
довести, що полякам добре живеться під крилом Російської імперії п.
Мархоцький впровадив у життя Миньківців і сусідніх з ними поселень
чимало дивних з погляду обивателів звичаїв, реформ і нововведень. Про
Миньківці заговорили по всій губернії: "Спритний господар досить швидко
розрахувався з боргами і побудував ще й папірню". Папір Миньковецької
фабрики користувався попитом навіть у Києві, бо мав високу якість. На
кожному аркуші красувався рельєфний відбиток — герб Остоя. Відомо, що
1812 року в папірні працювало 16 робітників, але з часом їх стало
менше, у 1814 р. - 6, у 1823 р. - 5. Цікаво, що відомий дослідник О.Я.
Мацюк, який вивчав історію виробництва паперу в українських землях, під
час польових обстежень у Миньківцях у 70-х pp. XX ст. виявив залишки
шлюзів, фундаментів і греблі на р. Ушиці. Близько 1802 року в
Миньківцях була відкрита друкарня. Мархоцький для роботи в друкарні
запросив Варшави відомого друкаря Вернера. У Миньківцях друкували
бланки для господарських, комерційних операцій, звернення до підлеглих,
а також замовлення з інших міст. Підприємство давало чималі прибутки.