Якщо їхати по великому Ушицькому шляху від міста Дунаївці до Нової Ушиці, то невдовзі вам зустрінеться глибока мальовнича долина річки Ушиці, на крутих схилах якої розташувалося село Миньківці.

         Саме тут у першій чверті ХІХ сторіччя розгорнулися події, пов'язані з графом Ігнатієм Сцибором - Мархоцьким, нащадком Герба Остоя і його Миньковецькою державою.

         Мархоцькі з'явилися на Поділлі наприкінці ХVІІІ сторіччя. Містечко Миньківці розташоване на вигідному торговельному шляху і тому постійно вабило купців, різного роду гендлярів та інших людей.

         У 1788 році Мархоцький отримав у спадок кільканадцять сіл Ушицького повіту і володів ними аж до смерті у 1827році. Граф був досить одіозною і ексцентричною фігурою в очах інших поміщиків того часу. Він називав себе патріархом, батьком своїх кріпаків, для яких друкував (у власній друкарні !) особливі правила житейської моралі й господарських занять. Хоч і був сумлінним католиком, але водночас пропагував язичницький культ богині Церери і влаштовував на її честь пишні свята.

         У його містечку в Миньківцях були свої, особливі. порядки: своя пожежна команда, свій суд, граф виголошував перед селянами ним же складені проповіді, сам карав провинних, використовував навіть у маєтку своєму, як гроші, власні асигнації.

          Історію із власною державою можна було б вважати більш-менш ризикованим жартом, якби цей "жарт" не тривав понад тридцять років.

         Поділля увійшло до складу Росії у 1793 році. Саме тоді з'явилися прикордонні стовпи і знаки, що відокремлювали землі Миньковецької держави від навколишніх земель. На прикордонних стовпах був напис: "Границя панства міньковецького від панства російського".

         Як таке могло статися? Чому губернська влада не реагувала на дивацства багатого пана?

         Петербурзький журнал "Нове слово" так пояснював обставини, що сприяли впровадженню Мархоцьким "автономії": "Втрата Польщею самостійності не змінила ніскількі правових відносин поміщика і його підданних. Він був не тільки в одній особі земським начальником, мировим суддею, становим приставом, а носієм ще більш широких повноважень до права заслання своїх кріпаків на поселення включно. Новий уряд зберіг за польським поміщиком його права, і Мархоцький здійснював їх цілком. Ніхто й не думав протестувати проти цього.

         Дуже можливо, що місцева влада дивилась крізь пальці на гру миньковецького графа в силу повноважень, одержаних із Петербурга. Почалося царювання Олександра І, його близьким другом був князь Чарторийський. Вже існували проекти відтворення Царства Польського під російським скіпетром. Оце був грунт, на якому міг діяти і химерити скількі завгодно граф Сцибор - Мархоцький."

         Мархоцький впровадив у життя Миньківців і сусідніх з ними поселень чимало дивних з погляду здорового глузду звичаїв, проте, разом с тим, ще більше в його "послужному списку" справ благодійних, на той час прогресивних. Граф звільнив селян від кріпосної залежності, дарував їм самоуправління, встановив у своїх володіннях суд присяжних, будував храми і монументи, мав власну друкарню, де видавав свої укази, постанови і навіть проповіді, які й сам проголошував у церквах та костьолах.

         Ігнатій Мархоцький страждав манією будівництва. Він побудував храми: Богині миру, Телемаку, Вільгельму Телю і Жан - Жаку Руссо.

         Урядові установи держави розміщувалися в будинку, що імітував, не без успіху, афінський Акрополь. Він височив на вершині пагорба, який здіймався над Миньківцями й мав назву Бальмонт. Арка великіх розмірів, що зображала грецький портік, увінчаний великою кам'яною статуєю Феміди, прикрашала вхід у двір. У Бальмонті для Ігнатія Мархоцького був споруджений трон, оббитий червоним сукном.

         Для себе і для власної родини миньковецький володар звелів спорудити чотири резиденції — по одній для весни, літа, осені та зими. Самою розкішною була літня резиденція в маєтку Отроків, серед дивовижної красоти парку, прикрашенного гротами, колонами, статуями. І ще тут був збудований язичницький храм, названий Ермітажем, де повелитель приймав звіти управління. Ті, хто піднімався до Ермітажу, неодмінно зупинялися перед крислатим усохлим дубом, на стовбурі якого білів людський череп і виднівся помітний здалеку напис. Придуманий Мархоцьким текст мав символізувати хуткоплинність та марність людського існування: "І я колись була молода та вродлива".